Студену воду п'ю із джерела
Славути, де сади понад дорогу
Сопілкою заграла знов душа,
Бо повертаюся до отчого порогу.
Я задивляюся на вас, мої сади
Чарівністю залито все довкола.
Та хто не був, не приїздив сюди,
Не зрозуміє той мене ніколи.
Приспів
Мін краю, моя земля.
Спасибі тобі за все.
За доброту сердець,
За те, що мене зовеш.
Вічне кохання моє,
Шалена любов моя
До тебе щоразу знов,
Знов повертаюсь я.
Тут босими ногами пройшло моє дитинство,
Тут першого кохання теплий слід,
Тут школа виглядає, мов мамина косинка
Між вербами крислатими в селі.
І серце вже співає солов'ями,
І б'є у груди, наче птах крильми.
О, краю мій, звеличений піснями,
Від мене пісню ще одну прийми.
У серце осінь ще не поступа,
Хоча жовтіє листя наді мною.
Моя любов до тебе ще жива.
І я згоряю тим, що жив тобою.
Ти зрозумій, що осінь — то цс ти.
Ти зрозумій, я не живу журбою.
Я просто жив, любив — не розлюбив.
І, може, завжди був самим собою.
Осінь, а навколо осінь.
Осінь у соках вмита
Йду у життєву просинь,
В мріях зігрітий.
Осінь, а навколо осінь,
Ще не стрічав такої...
Були жнива для літа.
В нас же жнива любові.
А під ногами лист ще промовляє стиха:
— Я вже віджив, а ви стрінете інше літо.
Буде у вас тепло, хай же не буде лиха.
Молодість, де ж це ти, як ти минула тихо?
Захожу в дім, де все живе іще тобою,
Де крик душі спинився на стіні.
Давай же, батьку, поговоримо зі мною,
Побудемо удвох наодинці
Мені так важко, що сказать не в силі,
Хоч вже дорослий, знаю сам життя!
Та в пам'яті твоє обличчя миле.
Й в минуле вже немає вороття.
Приспів
Батьку, прости за все, що не додав,
не зрозумів.
Бачиш — я сам, як горлиця
від горя посивів.
Знаєш, а в сни приходиш
і смієшся молодий
Вірю й не вірю в те, що вже нема
і що живий
Не раз ще повернуся до оселі,
Розмовою розраджу смуток свій,
Пливуть думки мої веселі й невеселі,
Твоя любов живе в душі моїй.
О, як же ти радів, що в тебе діти
Такі слухняні і такі прості.
І наші серденька були завжди зігріті
Теплом очей і іскрою душі.
Пам'ятаю, тихий вечір і твої слова,
Все було між нами добре і любов була.
Пам'ятаю, як цвіла ти, наче маків цвіт.
Пам'ятаю, як пішла ти до чужих воріт.
Приспів
Засватали долю-засмутили серце.
Здавалось, нікому тебе не віддам.
О доленько, доле — з криниці відерце,
Навіщо й для чого мене продала.
Була та для мене, мов чиста світлиця,
Радів, що навіки тепер ти моя.
Та тільки у руки попала синиця,
А серце хотіло спіймать журавля.
А моє кохання світле, чисте як кришталь,
А тобі весільне плаття дуже до лиця.
І лунає «гірко» й «гірко» на мою печаль,
Розгулялося весілля, що й нема кінця.
Де чиста річка за селом,
Де квітне луг і пахне м'ята,
І слів нема, щоб оспівати
Моє село, що розцвіло.
Отут дитинство я провів,
І тут навчався в рідній школі.
Кохання перше тут своє зустрів
Так мріяв поєднать з ним долю
Приспів
А зараз так незатишно в душі,
Так пригадалось все, немов учора
Лягають стрічкою написані вірші
Про тебе, моя леле неповторна.
А зараз так незатишно мені.
Знов посмішка матусі оживає.
Та роки, немов коні вороні,
Несуть усе удаль, що не вертає.
Моє дитинство так далеко.
Не повернуть його, о ні!
А за селом летять лелеки,
Щоб повернулись навесні.
Отак і я спішу до тебе.
Несу в життя твої пісні.
І очі голубого неба
Навіки не забуть мені.
Повертаюсь до тебе і в мріях в снах,
Де лишилась любов'ю зігріта.
Не виную нікого, що сталося так,
Що дощами відплакало літо.
Кажуть все, що було, то було для добра,
І минуле з роками стає зрозумілим.
Розійшлися тоді, а було не пора.
І зринають слова, так давно запізнілі.
Приспів
І нехай ти не та, ти ж іще не чужа,
І любов'ю горить моє серце й душа.
І роки, що пройшли, це ж іще не біда
Ти для мене ще й досі така ж молода.
Наше літо снігами давно замело.
Серце (з року у рік) колихає утому.
Бо любив я тебе, як любив своє рідне село,
Що завжди мене кличе додому.
Так чому ж в нашу зустріч приходжу один,
Де стоїш ти, любов'ю зігріта,
Де до мене в обійми біжиш,
Де сміється уквітчане літо.
Де країни розлога земля
І багрянцем все вкрилось довкола,
Там зібралась весела сім'я.
Та сім'я навивається школа
Приспів
Вчителю мій, завжди простий,
Вічний порадник і вічний шукач надземного.
Ти молодий, —
Хоч вже на скронях у тебе — не сивина,
Просто снігом війнуло із поля.
Ти молодий — і завжди молода
твоя доля
Школа щиро зустріла мене
І дала мені радість і втому.
І не все у житті промине,
Бо ми вміємо жить по-святому.
Хай багато вже нас відцвіло,
Кінострічкою в пам'яті світяться лиця.
Хай живе в вас надії живе джерело,
А душа буде чиста криниця.
І не моя у тім вина.
Що розійшлись ми в тихий вечір.
Ти притулилась до вікна,
І ледь здригались твої плечі.
Прошу тебе — не йди, постій.
Мої слова такі прості
Життя розвіє сумнів твій.
Я ще не все сказав тоді.
Приспів
Не все тобі сказав я.
Не все сказав тобі.
Залишилась лиш пам'ять та зорі голубі.
Залишилась лиш пам’ять.
Та теплі, добрі сни.
Прошу, вернись, кохана.
Вернися з далини.
Нехай життя моє іде,
Як та дорога край села.
Та не знайду на ній тебе,
Бо ти моєю й не була.
Прошу тебе не йди постій !
Мої слова такі прості.
Життя розвіє сумнів твій.
Я ще не все сказав тоді.
Я тобі подарую прекрасну цю ніч,
Де конвалії пахнуть так чуйно і п'янко,
Солов'ї заливаються в вітах своїх
І зірки прихилились до місяця палко.
Приспів
Доню моя, мій ще ранній весняний листок
І така ти у білому платті раденька,
І лунає в танку твій дзвінкий голосок.
Ти на світі одна, ти для мене рідненька.
Щиро в посмішці твій віддзеркалює світ,
Хай у ньому завжди буде щастя доволі,
Ти розцвіла тепер, ти, мов яблуні цвіт,
Хай ніколи не буде сльози в твоїй долі.
Я дарую тобі голубінь вечорів,
І Простори без меж, і зелені діброви.
Пам’ятай: є навіки святою любов до батьків.
До землі, і до сонця, до рідної мови.
Що ж це ви, що ж це ви наробили роки.
Ніби вчора була ти зовсім ще дитина
Я бажаю любові тобі навіки.
А зі мною уся невелика родина.
Серед доріг, серед тривог,
Що не забудуться ніколи.
Обрав стежину я одну,
Що привела мене до школи.
Тут все цвіте добром,
Тут все в веснянім цвіті.
Учителі мої Ви найдорожчі в світі.
Приспів
Школо моя, рідна школо!
Ми ж не розлучимось ніколи.
День такий світанковий —
Діти ідуть до школи.
Ой ви, старенькі віконця,
Для доброти і для сонця.
Як же вам не радіти.
Діти ж мої ви, діти
Знову вертаюсь у клас,
Та тишини не чую.
Хочу я бачити вас
Там, де життя вирує.
Ви на усіх постах,
Ви — наче в небі птиці.
Та повертайтесь до нас.
Двері завжди відкриті.
Приспів
Школо моя, рідна школо!
Ми ж не розлучимось ніколи.
День такий світанковий —
Діти ідуть до школи.
Радо заходити в клас.
Краще всіх вас зрозуміти.
Бо ми живемо для вас,
Діти ж мої ви, діти.
Школо моя, рідна школо
Тільки б пишатись тобою.
День такий світанковий —
Діти ідуть до школи.
Ой ви, старенькі віконця,
Для доброти і для сонця.
Як же вас не любити.
Діти мої ви, діти.
Ти серед центру села,
Ти, наче мати свята.
Будь же завжди молода.
Школо моя!
Стелиться пізній лист,
Горнеться степ до краю
Знову я повертаюсь
В рідне своє село.
Як би там не було,
Як би чого не вийшло.
Я ж за твоїм теплом
Ніби аж вищий.
Приспів
Тут є до чого йти,
Тут є для чого жити.
Все для людей зробити.
Все для людей сказати.
Так може тільки мати
І її рідний син.
Вийду у тиху ніч,
Гляну — село навколо.
Місяць скотивсь до ніг
Срібним нам колом.
Сріблом блищить роса,
І голубіють зорі.
Боже, яка краса?
В рідних просторах.
Те, що в душі знайшлось,
Те відгукнулось в струнах
Рідне моє село,
Не пропаде в руїнах.
Дім, що у мене є,
І не прошу нічого
Це все повік моє,
Це Батьківщини голос.
Я просто так прийшов до тебе
Через багато довгих років.
Минуле згадувать не треба - 2 р.
Давно затихли його кроки. -2 р.
Ти не питай мене, навіщо
Торкатись ран забутих тіней,
Та вітер спогадів все свище, -2 р.
І знову в подумках осіннє. -2 р.
Стає тепліше від тривоги,
Що в серці рани зігріває,
Де розійшлись наші дороги, -2 р.
Там вечір зустрічей чекає. -2р.
Все відбулось, покрилось тінню,
І свідок тому зорі й небо.
Ти не питай про сни осінні, -2р.
Минуле згадувать не треба. - 2 р.
Тепло спогадам спілим у ріднім краю,
Отча хата, мов в казці, між яблунь і вишень.
Отакою тебе я одвічно люблю
І молюся за те, щоб у тебе все вийшло.
Скільки раз залишалась на полі сама,
Та синів своїх вірних з колиски ростила.
І сьогодні, повір, ти уже не одна,
Україно моя – в тебе виросли крила.
Я молюся й тебе – я рівняю до Бога,
До чеснот всіх, що є у моєї душі,
Україно моя, в тебе тяжка і довга дорога –
Це ж для тебе звучать мої щирі вірші.
Хоч немало заброд притулилось у твого порогу,
Пригорнися до мене й упевнено йди.
Якщо важко тобі – я дам серце своє у дорогу,
Навіть душе віддам, але ти не впади.
Слів простих і гарячих для тебе знайду…
Край села зупинились тополі старі.
Я з тобою диву і з тебе піду,
Залишивши на згадку любо і надію.
Ти в усьому моя: від зорі до зерна,
Від дитячих очей і до ніжного слова.
Тут коханої посмішка гріє сповна,
І уста мої щиро повторюють знову.
Я молюся й тебе – я рівняю до Бога,
До чеснот всіх, що є у моєї душі,
Україно моя, в тебе тяжка і довга дорога –
Це ж для тебе звучать мої щирі вірші.
Захотілось до рідної хати,
До полів, що напоєні росами,
Де світанки на радість багаті
І отави видзвонюють косами.
Захотілось до рідної хати,
Де у будень душа розквітне.
Там поріг переступить мати…
Стане в хаті тепло й привітно.
І на мить відійдуть турботи,
Пригадаються друзі щирі,
І захочеться до роботи –
До сільської, а не в квартиру.
Захотілось до рідної хати,
Де портрети висять на стінах.
Де дідусь – ще зовсім дитина –
Ніби вийшов кудись на хвилину.
Щоб онукові через століття,
Попри радощі, тугу і втому,
Захотілося душу зігріти,
Повернувшись до отчого дому.
Дощами вмило доріжки і стежки,
Осіння втома стелиться довкола.
Ясніє небо, більшають зірки,
І наступає рання прохолода.
О! Як ще хочеться щоб літо прийшло:
Потримаю, присяду на краєчку
Літа, і зупиню тепло…
Нехай погріються усі на доріжечку.
Нехай засвітить сонце у вікно,
І хай досхочу порадіють діти.
А літо посміхнулось – і пішло…
На згадку залишивши квіти.
Дощі, дощі, ви в думу не входіть,
Яка від осені наповнена красою.
Ви просто йдіть, ідіть собі, ідіть!
Залиште нас із літом у спокої.
Боюсь сполохати цю тишу лісову,
Між манівців – закохані берізки.
Тут все таке як є, все наяву:
Он навіть дядько-гриб
зорить з-під ніжки.
У трепетну росу ступаю навмання…
Суниця лісова – мов сонечко яскраве.
Тут стільки фарб! Немов художник я,
Казкове полотно розвісив і забарвив.
Спокійно тут, неначе уві сні,
Ялиночки стрункі
вже позолота вкрила.
А легко як тут дишеться мені!
Мрійливо як – аж виростають крила!
Так гарно тут, так чисто – до небес
Зозуля вже літа
втомилась рахувати…
Величний ліс у мареві чудес!
Звідси не хочеться у будні повертати.
Кому тепер повірити кому?
Моя країна, мов пекуча рана.
Злочинці не покарані – чому?!
Небесна Сотня
дивиться з Майдану…
Кому ж тепер довіритись, кому?!
Вкраїночко, Вкраїнонько, Вкраїно!
Із звіром ти вступила у борню,
Та ти не станеш, горда на коліна.
Народе мій, обманутий в віках
(Бо краща доля
не судилась, мабуть),
Каїн і Авель стали на ножах.
Тебе, як завжди,
знову обікрадуть.
Найкращим важче – нині на війні
(А вже стількох
не дочекалась мати!)
Стоять вожді похнюплені й німі,
Бо є про що й нема про що казати.
Народе мій! Ти переможеш зброд,
Ти згуртувався, ти піднявся
всюди.
Народ мій є ! Ви чуєте, іуди?
Ніхто не переможе мій народ!
Одна і та ж правда,
Одні і ті ж лиця.
Нова Україна – зовсім не нова.
Облудні реформи для неї – в’язниця.
Отак ,як для Юльки –
«нормальна» тюрма.
Продажне суспільство,
Затуркані люди.
І правда – неправда,
і підлість – «свята».
Ростуть капітали,
хоч бідність повсюди.
Святкує лукавий, бо топче хреста.
Добрались до мови,
історію гудять.
І «какають» щиро,
і «штокають» в такт.
І дулі народу по вченому крутять –
Народ як той камінь,
не зрушить ніяк.
Куди ж ти, країно?
Які в тебе далі!
Тупцюєш на місці
в продажних синів.
Чому ж твої діти до тебе недбалі
І навіть батьки не вдалися в дідів?
Ввійшли в XXI-е
попали в тридцяті.
Складаємо шану іудам-борцям.
Обмежена вдячність,
злодійська нахабність
І – більшість пихата,
і «меншість» не та.
Наливаються соком сади,
І поля навкруги пахнуть
спілим колоссям.
І я радий, що ти, саме ти
Увійшла в мою осінь.
Все довкола моє, все одвічно моє,
І так радісно дихають груди.
Із-за обрію знов щире сонце встає,
Я радію життю – гей,
ви чуєте, люди?! –
Я радію, що ти в мене є.
Ти, прийшла, мабуть, із снів,
Бо такою я марив ночами.
І в цю осінь свою пережитих вже днів
Я до тебе горнусь,
як маленьке дитятко до мами.
Я до тебе горнусь, не говорячи слів.
І весніє душа,
вся по вінця любов'ю налита,
І, мов груші в саду,
дозрівають слова.
Я тобою, мов осінню, ніжно зігрітий,
Незрівнянна і щира любове моя.
Він дивиться в очі кожному з нас
Він – минуле майбутнє й сучасне.
Як Він сприйняв би теперішній час,
Він Україну бачив інакше.
Вона в райськім саду ввижалась чомусь,
У великій сім’ї: вольній, новій.
І не однаково було йому,
Де в неї завтра, яка і неї доля.
Вони квіти клали йому до ніг,
Вони й досі – «подножки» і малорос.
Вони – тимчасовий колючий сніг,
– Хамелеони, душевно босі.
Він ніколи не прийняв би їхніх дарів,
Він – пророк, наповнений громом.
Він див Україною, нею горів.
Він гнівом розбив би їхні хороми.
Вони й досі бояться його слів,
В душі ненавидять тебе, Кобзарю.
Вони щирий вкраїнський цвіт
Кров’ю залили на наших майданах.
Він тепер кличе кожного з нас,
України зоря, щоб зоря зійшла раненько.
В скрутну годину і кожен раз
Рівняймося на Шевченка!
Забудь – безмовно шепочу,
Сльоза не скапне, ні!
Забудьте й ви, – вітром кричу –
І захлинаюсь у весні.
Хай день пройде і злине все:
Тривоги і стежки.
Хай тиха пам’ять донесе,
Торкнеться теплої руки,
Твоїх долонь –
Моїх безсонь.
Заходжу в дім, де все живе іще тобою
Де крик душі спинився на стіні.
Давай же, батьку, поговоримо зі мною,
Побудемо у двох на однині.
Мені так важко, що сказать не в силі,
Хоч вже дорослий, знаю сам життя.
Та в пам’яті твоє обличчя миле
Й в минуле вже не має вороття.
Приспів
Батьку, прости за все, що не додав, не зрозумів,
Бачиш – я сам, як горлиця, від горя насивів.
Знаєш, ти в сни приходиш і смієшся молодий,
Вірю й не вірю в те, що вже нема і що живи.
Не раз ще повернуся до оселі,
Ромовою розраджу смуток свій,
Пливуть думки веселі й невеселі,
Твоя любов живе в душі моїй.
О, як же ти радів, що в тебе діти
Такі слухняні і такі прості.
І наші серденька були завжди зігріті
Теплом очей і іскрою душі.
Відшуміло літо, сонце натомилось,
Вже багряне листя хвилю б’є в лісах.
О! Невже це правда, чи мені наснилось,
Ніби бачу осінь, що прийшла на шлях.
Я біжу у поле, де стерня жовтіє,
Де недавно слухав гомін тракторів.
Я біжу по осінь, а вона зоріє
Червонястим літом поміж яворів.
І куди не глянеш: чудесія й годі,
Вже кружляє тихо ранній листопад,
А налиті груші й соняхи в городі
Кажуть, що то осінь повернулась в сад.
Чарівні липки розцвіли,
Над вечоравим виднокраєм,
Там ми з тобою молоді,
Та не побралися у парі.
Як пахне трепетно земля,
І сипле чарівне проміння
А ти, мов липка, молода,
І я п’янію в тім цвітінні.
До липки ніжно пригорнусь,
Душа, мов птах, легка в польоті
Та жаль у дні ті не вернусь,
Хоч запах лип п’янить і досі.
Давай повернемось в ті дні,
Де липка пахне так духмяно,
Де ми з тобою молоді,
Давай залишимо це право.
Де стан гнучкий і блиск очей
І стук сердець в одне дихання
І мрійність сказаних речей,
І пам’ять першого кохання.
Чарівні липки розцвіли,
Над вечоравим виднокраєм,
Там ми з тобою молоді,
Та не побралися у парі.
Все меншає добра поміж людьми,
Складний наш вік навчились тільки гудить,
Та що ж це, люди, та куди ж це ми?!
Невже на цій землі добра не буде?
▬ ▬ ▬
Хіба ж не ми – прадавні сіячі?
Хіба ж не ми – пройшли майдани, вбивства, зради?
А скільки нас на клятій тій війні
Злетіло в вирій, і за кого ради?!
▬ ▬ ▬
Отак і живемо, а вимираєм – страх.
На «мультиках» - купаємось у златі.
Не вірте їм! Не буде краще благ…
Не вірте їм! Не будете багаті…
▬ ▬ ▬
Це хижаки, то що ж їм до людей,
Навчились сипать об стіну горохом.
І шо їм з того, що нема грошей
В старої жінки, що вже тільки з Богом.
▬ ▬ ▬
І що їм з того, що села нема.
І що їм з того, як кому живеться?
В закритій хаті вже давно зима,
А, може, ще лелека повернеться?
▬ ▬ ▬
Добрались до землі, бо вже «Людей» нема
Стоїть Вкраїна у багнюці клятій.
Маленька купка глитаїв багатих
Зробила те, що не взяла війна.
▬ ▬ ▬
Не вірте їм! Не продавайсь за гріш!
Зміни ти своє ставлення віднині!
Не будь Іудою, бо зробиш тільки гірш:
Вітчизні, матері, дружині і дитині.
Ви – чарівна сьогодні!
О, Боже, ой ні!
Ви – Богиня в простому вбрані.
А ці очі – два сонця в моєму вікні.
Ви – прекрасна віднині!
Навіть важко сказати мені:
Чи Ви просто гординя, чи ні!
Я ж простий перехожий.
Але ж очі – ці очі доволі ясні
Впали в душу, як день цей погожий.
Ви ставали на трони гучні.
І імперії з страху вмирали
І Вам падали в ноги царі-королі,
І приймали в дарунок Ви цілі держави.
І сьогодні Ви там, де країна
Де від смертей і ран закривавилось небо до хмар,
Де згорає метал, і де ранком пахне туман
Оберегом святим – на війні.
Тож, шановні жінки, у ці дні
Вам – найкращі вітання
Усі квіти, вірші, наймиліші пісні
Всю любов, що живе на Землі
Наш бальзаківській вік
І спокою, і втоми не знає
Так влаштований чоловік,
Бо живе лише той, хто по справжньому жінку кохає.
Чомусь ця осінь не така, як всі
Знов задощило, а на серці смуток.
І кучеряве листя по землі
Грайливий вітерець спроквола крутить.
До Берездова на горби круті,
Старенький Корчик свої води котить.
Два лебеді, як білих дві зорі,
Упали з неба в цю ласкаву осінь.
Стікають краплі з кленів і беріз,
Старенька липа схлипує сльозою.
Село, яке не знав я стільки літ,
Мене зустріло чистою росою.
Мрійлива осінь осипає цвіти,
А на душі така легка тривога
А я вдячний їй за цей осінній гніт.
Ба ні, бо осінь ця, мабуть від Бога.
І білі лебеді злітають в височінь,
І довга вулиця у зареві пожару.
Село поволі огортає тінь,
А завтра з сонечком засвітиться напару.
Доторкаюсь душею до тебе щодня.
Ненавиджу й люблю тебе кожну хвилину,
Напустила гадюк ти до свого гнізда,
І стоїш вже розтерзана наполовину.
Ненавиджу тебе, бо лакузи кругом,
Бо брехня, як іржа, точить серце безжально.
Хто ж тепер відповість за пролиту вже кров?
Хто тебе захистить, Україно, печальна?
Я підставлю плече, коли сил більш нема.
Коли ти, наче чайка, ковилиш і кличеш,
Бо синочків-дубочків пожерла війна,
Й материнська сльоза їх у небі колише.
Я візьму твою біль і прикрию грудьми.
Ти така безпорадна в теперішню скруту,
Боже мій, обсіли свої ж вороги,
І вчорашні сини сіють розбрат і смуту.
Час лікує усе: і відродишся ти,
І розквітнуть сади та добротні оселі,
І дзвенітиме пісня твоя у віки.
І Шевченком оспівані «люди веселі».
Поділитися цією сторінкою!